Постійні тренування, змагання, азарт… та допінг нарешті. Спорт? А чому б і ні? У журналістиці, як і у спорті, необхідно нескінченно вправлятися щоб уникнути творчого застою, змагатися у майстерності із самим собою.

Він залежний… жадібно ковтає потоки інформації… це його індивідуальний наркотик. У його венах стрімко тече натхнення, яке поспішає пролитись на чистий аркуш. Це не нотатки божевільного, а майбутній шедевр друку. Здається, що в його трохи дивній голові закладена така собі «творча піротехніка», що вибухає розмаїттям чудернацьких ідей. Ось такий він – журналіст…

…І знову пищить ця божевільна мелодія. Розпечений будильник з надривним хрипом сигналізує, що в Україні шоста година ранку. А хай його грець! Таке відчуття, що лише п’ять хвилин тому прислонив свого вуха до подушки. Ліниво склавши сни в стопку, він тягне свої п’ятки до вбиральні. Чищення зубів, змивання у душі хронічної втоми, «голий» сніданок, бо в холодильнику миша на миші повісилась та мишею поганяє. Поки готується кава, він натягує джинси та пом’яту сорочку і намагається знайти дві хоча б  приблизно схожі одна на одну шкарпетки з тієї купи під ліжком. Ошпарившись нещасним ковточком кави, вибігає з купкою м’ятих паперів… Телефон! Та де ж він?! Знову забув зарядити…

І ось журналіст поспішає назустріч новому дню. Місто зустрічає його своїми туманними обіймами. Інтерв’ю із письменницею о 9 годині, через півтори години чекатимуть у приймальні міського голови, потім бігти до інтернату – і все це у різних куточках міста. Затори та щохвилинне споглядання на годинник. До другої треба встигнути в редакцію. А ще встигнути переварити та профільтрувати отриманий матеріал, бо скоро здавати номер до друку. Потім знову кудись бігти, щось розпитувати…

Повернувся…чи то пізно вночі, чи то під ранок…ліжко…воно вже так близько, лише стягнути джинси…ні, не встигає…очі вже злиплись.  5.59 – нехай ця хвилина триває вічно…

Дар’я Труфанова